Українська стіна: як примирити “їх” та “нас”?

Вже сьомий рік на сході України триває збройний конфлікт. За цей час Україна лишилася автономної республіки Крим, Луганська та Донецька. За даними ООН, у результаті конфлікту на сході країни загинуло понад 13 тисяч людей і близько двох мільйонів стали вимушеними переселенцями. Міжнародна спільнота намагається врегулювати українське питання у політичному ракурсі за допомогою Мінських домовленостей та “нормандського формату”. Однак що робити з українською нацією, яку політики також розділили разом з територією? Folk UA намагався знайти шляхи примирення між українцями з окупованої та підконтрольної Україні територій.
Розділені війною

2014 рік розділив життя кожного з трьох наших героїв на дві частини: у березні проросійські найманці окупували Крим, у травні – Луганськ та Донецьк. Ці події змінили життя українців назавжди.

Марія, Дніпро

“Ніхто чужий не примусить мене залишити рідний Донецьк”, – так думала журналістка місцевого телеканалу Марія, коли у місті почало відбуватися щось дивне.

Спочатку на центральній площі Леніна з’явилися незнайомці, які кричали у мегафон про “700 бандеровцев, которые едут в Донецк, чтобы убивать русских”. Вже у травні, під час президентських виборів в Україні, озброєні незнайомці у камуфляжі раптом увірвалися до телеканалу, де працювала Марія, і заборонили журналістам видавати в ефір новини про голосування у місті. На початку червня телевізійники взагалі перестали приходити на роботу – це стало занадто небезпечно.

Однак насправді страшно стало тоді, коли місцеві ЗМІ почали писати про те, що колона Ігоря Гіркіна, який вже захопив Слов`янськ, – на шляху до Донецька і скоро розпочнеться мобілізація містян у лави “восточного фронта”. Завантаживши таксі літніми речами, взявши сина, маму, кота та невеликий телевізор, Марія поїхала на відпочинок до Азовського моря. Більше до рідного міста жінка не повернеться ніколи.

Вже сьомий рік вона з родиною винаймає квартиру у Дніпрі. Спочатку, як зізнається, вірила, що Донецьк знову стане українським, і вони повернуться. Та з кожним новим роком надії танули все більше. Тепер, каже, повертатися назад не планує навіть після того, якщо місто повернуть Україні: воно вже – інше і живуть там інші, чужі, люди.

Роман Зіненко, Київ

Навряд чи пасажири столичного таксі задумувалися, чому очі цього водія завжди сумні. Вдень чоловік намагається жити звичайним життям, однак щоночі знову опиняється у пеклі: він – у “пастці”, поруч стікають кров’ю побратими, артилерійський вогонь рве небо і цей день – вже точно його останній…

Роман Зіненко – боєць батальйону “Дніпро-1”, якому вдалося вийти живим з Іловайського котла. 29 серпня 2014 року поросійські наманці оточили бійців АТО на Донеччині та почали рострілювати. Тоді, за офіційними даними, під час боїв за Іловайськ загинули 366 українських військових, 158 пропали безвісти, а 128 потрапили до полону.

Роман вижив. І написав про кривавий серпень 2014-го дві книги. Але кожного дня знову намагається відновити ті трагічні події практично похвилинно, щоб зрозуміти – чому сталася ця трагедія і хто у ній винний.

Час йде, країна змінюється, а Роман досі залишається в Іловайську.

Фото – з FB Р.Зіненко

Ігор, Донецьк

33-річний Ігор живе в окупованому Донецьку. Має два паспорти: так званого ДНР – для того, щоб отримувати муніципальні послуги на території невизнаної республіки, український – щоб їздити на заробітки закордон, адже місцевої зарплатні у $200 для життя замало.

17 липня 2014 року, за два дні після того, як з неба над Луганськом падав збитий малазійський Боїнг із 298 людьми на борту, його старший брат Володимир та друг Тимур, що воював на боці ДНР, щойно поверталися додому. Їм вдалося визволити з полону старого товариша – військового Збройних сил України Андрія. В автівці з ними також була і мати полоненого бійця.

Що сталося далі – Ігор може тільки припускати. За його особистим розслідуванням, людей випадково розстріляли прямо в автівці, а потім, щоб приховати сліди злочину, спалили машину, а людські залишки сховали у лісі.

Два роки Ігор жив надією, що хлопці просто потрапили до полону. Однак згодом з Дніпра сповістили: зі знайденими залишками збіглися ДНК. Тіла перепоховали у Донецьку.

Кого звинувачувати у вбивстві рідних йому людей – прихильників ДНР чи єдиної України – хлопець досі не знає.

2014 рік змінив життя мільйонів українців
Українська стіна: як примиритися?

За даними опитування українців, яке провів Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Київським міжнародним інститутом соціології у листопаді 2019 року, майже 60% респондентів вважають, що заради відновлення миру в країні владі потрібно йти на компроміси.

Опитування у серпні 2020 року від Київського міжнародного інституту соціології за підтримки Програми розвитку ООН (ПРООН) в Україні та в співпраці з Центром прав людини ZMINA, показало, що 53% опитаних українців бажають відновлення транспортного сполучення та повноцінних зв`язків із жителями непідконтрольних Україні територій. Крім того, 55% з них вважають жителів ОРДЛО – жертвами конфлікту, які потребують підтримки України.

55% опитуваних україніцв вважають жителів ОРДЛО – жертвами конфлікту

Наші герої також зазначили, що не відчувають ненависті до протилежної сторони і вважають їх жертвами політики. І у кожного – свої поради щодо примирення нації.

Вимушена переселенка Марія вважає, що держава має приділяти більше уваги співпраці та культурній просвіті між регіонами східної та західної України, а також протидіяти розповсюдженню фейків.

«Якби ті ж шахтарі знали, як живуть люди на Західній Україні, приїздили б туди на відпочинок, то вони б ніколи не повірили у фейки про те, що “700 бандерівців будуть їх різати”. А ще, можливо, моя думка – не патріотична, однак, якби в нас було дві національних мови, то взагалі жодний політик не зміг би спекулювати цією темою. Звісно, у Донецьку ніхто не забороняв говорити російською, однак між жителями постійно поширювали чутки про те, що так станеться».

Ветеран АТО Роман Зіненко погоджується, що у багатьох випадках люди змушені жити під окупацією з річних причин, тому не правильно ділити українців на “ворогів” з ОРДЛО та “патріотів” з материкової частини. Однак про примирення між населенням, на його думку, говорити зарано – надто свіжі рани з обох сторін.

«Стосовно тих, хто підтримував ворога, допомагали захоплювати українські міста, звісно, що до них назавжди залишиться відчуття ворожості у тих, хто брав участь у війні. І це відчуття зникне лише разом з нами: коли не буде мене, інших бійців, коли не буде в живих тих, хто підтримував цю окупацію, а залишаться наші діти й онуки. Вони, можливо, між собою знайдуть якусь спільну мову. І я вірю, що зрештою та територія все ж таки повернеться Україні і ми будем співгромадянами. Але сьогодні це – практично неможливо. Надто багато чого сталося. На обох територіях є люди, які воювали з протилежних сторін. Тому зараз вони – вороги і мають відповідати за законом України».

Ветерани АТО не готові миритися з ворогом

Ігор з окупованого Донецька взагалі не розуміє, як і навіщо можна ненавидіти незнайомих людей. На його думку, ненависті між населенням з окупованої та іншої частини України немає, просто окремі особи штучно роздмухують ненависть у соціумі та підштовхують до продовження військового конфлікту.

«Я вважаю, що в країні немає проблеми ненависті між населенням як такої, а є політична проблема. Нам усього лише потрібно керівництво країни, яке немає офшорів, не є кумами Путіна чи підлабузниками США. І при цьому, щоб воно не складалося з ультраправих націоналістів чи ультралівих. І ще потрібно карати ЗМІ за брехню та тих, хто підштовхує до війни, ввести карне покарання за наклеп. Загалом, яку інформацію даватимуть людям, так вони себе і поводитимуть. Поки у нас по телебаченню показують “Вата Шоу” і це нікого не обурює, то все буде так само».

Уряд та медіа повинні шукати спільні цінності та фокусувати на них увагу суспільства – ось, що допоможе об`єднати українців. Так вважає керівниця ГО «Альянс за громадянські права» та правозахисниця Світлана Закревська.

«Перш, ніж об’єднувати, потрібно припинити роз’єднувати, – тобто не роздмухувати ненависть проти людей, які живуть на тих територіях, не розповсюджувати фейки. Навпаки: краще показувати, як живуть люди там та писати про їх проблеми».

Мінські домовленості чи план Б?

Як нещодавно зазначили в ООН, “Мінські домовленості – єдина узгоджена основа для досягнення миру шляхом домовленостей на сході України”.

Проте після зустрічі радників “нормандської четвірки”, що відбулася 11 вересня у Берліні, голова української делегації в Тристоронній контактній групі Леонід Кравчук заявив в інтерв`ю Радіо “НВ”, що наразі виконати їх неможливо. Яблуко розбрату між Україною та Росією – різні позиції щодо проведення виборів на Донбасі. Зі свого боку Президент України Володимир Зеленський зазначив у розмові з Euronews, що Київ має “альтернативний план” у разі, якщо переговори знову не спрацюють.

Загалом, сторони керуються Мінськими угодами, які були затверджені ще у лютому 2015 року під час переговорів Президентів Петра Порошенка, Володимира Путіна, Франсуа Олланда та Ангели Меркель. У них, окрім повного припинення вогню на території збройного конфлікту та відведення техніки, мова йде також про проведення місцевих виборів згідно з Законом України, помилування і амністію, а також заборону переслідування учасників подій, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей, звільнення всіх заручників, повне відновлення соціально-економічних зв’язків – виплати пенсій та інших видів соціальної допомоги, відновлення оподаткування та банківської системи України.

Та чи має Київ власну програму з примирення і об`єднання української нації, окрім зазначених вище угод? З цим запитанням ми звернулися до офісу Президента України. Звідти наш запит перенаправили до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, зазначивши, що Президент України не є “розпорядником зазначеної інформації”.

Відповідне запитання ми надіслали також пресслужбі Л.Кравчука. Однак жодної відповіді від учасників Мінських домовленостей з української сторони ми так і не отримали.

Натомість у німецькому уряді, Бундестазі, нам підтвердили: Берлін рішуче підтримує цілісність нашої держави та робить свій внесок до відновлення повного суверенітету в Криму та на сході України, підтримуючи економічно, у культурному плані та політично.

Зокрема, як зазначила нам в офіційній відповіді речниця Бундестагу, з 2014 року німецький уряд інвестував в Україну понад пів мільярда євро у співпрацю в галузі розвитку, наприклад, у реформу децентралізації, модернізацію системи професійного навчання та підтримку внутрішньо переміщених осіб. Крім того, Німеччина підтримує інтернаціоналізацію українських університетів та створює в нашій країні центри передового досвіду.

Єдине розв`язання української проблеми у Берліні вбачають у продовженні діалогу між сторонами конфлікту.

«Ми повинні рішуче протистояти всім спробам насильницького зміщення кордонів з метою збереження міжнародного права та повоєнного європейського порядку в цілому. Для Федерального уряду Мінські угоди є і залишаться основою для відновлення територіальної цілісності на сході України. Німеччина разом із Францією у форматі Нормандії твердо віддана цьому».

Без стіни вже 31 рік

Один з головних миротворців в українському питанні, Німеччина, з власної історії може навести приклад з розділення та примирення нації.

13 серпня 1961 року берлінці прокинулися в іншому місті: справжня стіна, збудована за наказом уряду Німецької Демократичної Республіки (НДР), розділила Берлін на східну та західну частини, а разом з нею – сотні родин, закоханих, колег та друзів.

Родини батьків берлінця Cтефана Шиллера також по обидві боки розділив цей мур. Через Другу світову війну, яку розпочала нацистська Німеччина, їм довелося залишити рідну Польщу, а згодом оселитися на території, що були розділені країнами-“союзниками” на дві держави. Після зведення Берлінської стіни відвідувати родичів стало неможливо.

«Влада НДР в основному дозволяла подорожувати до Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) лише літнім людям, але це було складно зробити через велику бюрократію та фінансові витрати. Наприклад, двоюрідний брат моєї матері та її родина жили у НДР, так само як і мій дядько. От йому вдалося втекти від “Штазі” (таємна поліція НДР – прим. авт.) зі східного Берліна, бо хтось попередив його заздалегідь. Тому для нашої родини було благословенням, коли Берлінська стіна впала. Після цього ми стали частіше відвідувати рідних».

Споруда, завдовжки у 155 кілометрів, простояла до 1989 року і стала причиною загибелі щонайменше 140 німців, які намагалися втекти з соціалістичної держави до ФРН. Фактично повністю Берлінська стіна зникла разом із НДР та СРСР у 1990 році, а східна та західна частини знову об`єдналися в одну країну.

31 рік тому впала Берлінська стіна

Різнокольорова експозиція графіті у районі Фрідріхсхайн та натовп туристів з усього світу, що мріють і собі прихопити частинку історії у вигляді камінця, – усе, що сьогодні залишилося від страшного символу “холодної війни” між політиками. Вже 31 рік німці намагаються звикнути жити без стін між собою.

Та навіть через три десятки років після об`єднання про різницю між “оссі” та “вессі” ходять легенди. Ірина Мороз, яка вже п`ятий рік живе у німецькому Дортмунді, інколи помічає це у менталітеті.

«Одного разу ми з родиною вирішили помандрувати Німеччиною і викликали BlaBlaCar. Нам попався водій – житель східної частини Берліну. Можливо, це – співпадіння. Але, коли ми зазначили, що в автівці не працюють паски безпеки, він махнув рукою і сказав: “Просто прикладіть їх до себе” (у Німеччині штраф за невдягнутий пасок безпеки сплачують пасажири – прим. авт.). Але ж мова йшла не про штрафи, а про власну безпеку!»

Крім того, за її словами, ультраправа партія “Альтернатива для Німеччини” (AfD) набрала більший відсоток прихильності саме на сході країни, у західній же частині живе більше біженців та мігрантів.

А ще, каже жінка, можливо, західні не люблять східняків через те, що вже понад 30 років змушені платити Solidaritätszuschlag – так званий податок солідарності.

Вже три десятка років німці платять “податок солідарності” через стіну

Після падіння Берлінської стіни, окрім розрізненої нації, німці отримали ще й два регіони з різним рівнем економічного та соціального розвитку: тоді заробітна плата на сході ледь досягала третини від прибутку на заході. Це стало причиною того, що протягом 1989-1992 років біля мільйона жителів колишньої НДР переїхали до західної частини країни.

Тоді політики вирішили вирівняти фінансове положення оссі за допомогою грошей західних німців, ввівши “збір солідарності”, – податок у розмірі 7.5%, який згодом зменшили до 5.5%.

У 2014 році до 25-ї річниці об`єднання Німеччини журналісти Welt am Sonntag оприлюднили такі дані німецького Інституту економічних досліджень (DIW):

«Два и дванадцять нулів — німецька єдність на сьогоднішній момент коштує два трилліона євро. П’ять східних земель та їх населення з моменту об’єднання спожили майже на 1,5 трилліона євро більше, ніж виробили самі».

За даними Deutsche Welle, і досі 60 округів та міст із найнижчою заробітною платою та найвищим рівнем безробіття знаходяться саме на сході країни.

Як зазначає Генеральний консул Німеччини у Донецьку Штефан Кайль, навіть після стількох років процес примирення у Німеччині ще не завершився. Тож у питаннях пошуку миру українцям треба запастися терпінням.

«На мою думку, процес примирення затягнеться на багато років. На нього впливатимуть економічні проблеми на Донбасі, які потрібно вирішувати. Після об’єднання Німеччини пройшло 30 років, відбулися ментальні і економічні зміни, але остаточно цей процес ще не завершився».

Чи знайде український уряд такі фінанси на відновлення економіки та соціального життя на сході країни у разі, якщо окуповані території знову повернуть Києву?

Експерт Міжнародного центра перспективних досліджень, кандидат політичних наук Микола Капітоненко також вважає, що простого шляху розв’язання нашого конфлікту не буде. Адже, на відміну від Німеччини 90-х, в українські справи ще й втручається Російська Федерація. Тож найкращий варіант – “почути голос Донбаса” та створити комфортні умови проживання для усіх жителів країни.

«У конфлікт на сході України втручається Росія, роблячи ставку на створення штучної ідентичності українців. Подолати цей розподіл буде важко; і чим довше триває конфлікт, тим – важче. Міжнародна практика в таких випадках застосовує принцип управління відмінностями. Іншими словами: ідеальним способом здолати наслідки конфлікту було б створення таких умов, в яких різні українці могли б мирно та гармонійно співіснувати. Але конфлікт, що триває, підштовхує до іншого рішення: консолідації ідентичності, побудованої на спільних елементах та маргіналізації відмінностей».

При цьому, як зазначає політолог, варто розуміти, що повернути Крим найближчим часом Києву не вдасться, а відновлення контролю над Донбасом стане можливим лише при умові значних поступок. При цьому, знаходити компроміс українському уряду доведеться вже не тільки з Кремлем, але й з місцевим населенням, значна частина якого, на думку М.Капітоненка, розділяє погляди Москви на причини конфлікту і оцінки того, що відбулося у 2013-2014 роках.

А от вирішити проблему шляхом викорінення інакомислення на тимчасово окупованій території, на думку експерта, владі не вдасться. Та й Мінські угоди – лише загальні орієнтири, а не механізм дії. До справжнього примирення, як вважає політолог, українці ще не готові.

«Основна ідеологія, що стоїть за Мінськими домовленостями, – автономія в обмін на території. До того ж угоди – це фактично ціна, яку Україна погодилася заплатити за перемир’я. Навіть, якщо вони колись будуть виконані, то закриють збройну фазу конфлікту і втілять формулу компромісу. Справжнє примирення стане наступним кроком – кроком, до якого українське суспільство геть не готове. Радше в ньому посилюється тенденція до радикалізації думок та поляризації поглядів. І це – дуже небезпечно».

Як вважає експерт, українцям потрібно знайти свої способи, що допоможуть зламати стіну між ними.

А от у німецькому уряді запевняють: з радістю поділяться з українськими істориками та політиками лайфхаками щодо возз’єднання нації. Однак на запитання про національну ідентичність відповідь насамперед повинні знайти самі українці.

Українці повинні визначитися з національною ідентичністю самостійно
Тетяна Долгієр
Матеріал створено в рамках проекту «Reach Out», який реалізує «Українська мережа освіти дорослих та розвитку інновацій» (Мережа розвитку) у партнерстві з «Comparative Research Network EV» за фінансовою підтримкою Міністерства закордонних справ Німеччини.
Please follow and like us: